Про надиктовування пісень та їх тексти в селі Шаланки Закарпатської області

Abstract

Запропоновану статтю присвячено одному з нових напрямів народознавчих досліджень, зокрема окремому жанру усної народної творчості, який є органічним складником сучасної української та угорської культур. У фокусі уваги дослідження перебувають писемні джерела із с. Шаланки Берегівського району Закарпатської області та деяких інших місцевостей колишнього історичного регіону Угоча. Збірник під назвою «Книга для похоронних церемоній» («Halottas alkalmakra készített és írott könyv») представлено в чотирьох примірниках, кожен з яких містить пісні для поховального обряду. Основні нагоди для співу речитативом – це, з одного боку, церковні заходи, богослужіння, а з іншого – похорони та поминки. Для останніх у реформатських громадах були підготовлені окремі рукописні пісенники під назвою «Книга-збірник похоронних пісень», або «Книга, підготовлена і написана для вшанування померлих». Наразі в досліджуваному регіоні зібрано понад десять рукописів. Відомості про їхнє використання та призначення, роль у житті громади можна отримати з розповідей інформаторів. Найдавніший збірник було складено в 1880‑х роках. Книги містять лише тексти, які забезпечують гідне поховання померлих. Для похорону кантор (співець) підбирає відповідні пісні за віком, статтю, церковним саном померлого тощо. Більшість рукописів мають подіб­ну структуру; так само багато спільного знаходимо в тематиці пісенних текстів. Загалом, як уже зазначалося, зміст кожного з рукописів поділено на десять розділів, пісні переважно згруповано за віком. Донедавна в опитаних громадах існував звичай так званого диктованого співу (речитативу). Учасники спільноти мають різні погляди на його занепад. Старше покоління віддає перевагу речитативу, молодь – ритмічному співу та новим пісням. Проте фактом є те, що диктований спів був прикметною ознакою реформатських відправ і водночас угорської ідентичності. Це також мало моральне наповнення у стосунках між членами громади. Наш обов’язок – показати та зберегти цей звичай!The present paper examines a novel aspect of folk literacy within the ethnographical research, in particular a separate genre of oral folk art, which is an organic component of modern Ukrainian and Hungarian cultures. The focus of the study is written sources from the village of Shalanky (Berehove District, Transcarpathia), as well as from some other areas of the former Hungarian historical region of Ugocsa. The collection entitled The Book for Funeral Ceremonies (Halottas alkalmakra készített és írott könyv) is presented in four copies, each containing songs for a funeral ceremony. The main occasions for recitative singing are, on the one hand, church events, divine services, and, on the other, funerals and commemorations. For the latter, there were prepared, in the Reformed communities, separate handwritten songbooks titled The Book-Collection of Funeral Songs, or The Book, Prepared and Written to Honour the dead. Currently, more than ten manuscripts have been collected in the studied region. Information about their use and purpose and their role in the life of a community can be obtained from the narrations of informants. The oldest collection was compiled in the 1880s. The books contain only the texts that provide a decent burial of the dead. For burial, a cantor (singer) selects suitable songs by age, sex, ecclesiastical order of the deceased, etc. Most manuscripts have a similar structure; we can also find much in common in the subjects of song texts. In general, as already noted, the content of each manuscript is divided into ten sections, and the songs are mainly grouped by age. Until recently, in the communities surveyed, there was a custom of so-called song dictation (recitative). Community members have different views on its decline. The older generation prefers recitative, while young people prefer rhythmic singing and new songs. However, the fact is that the song dictation was a characteristic sign of both the Reformed divine services and the Hungarian identity. It also had a moral content in relations between members of a community. Our duty is to show and preserve this custom!