Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдово-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій

Abstract

Мета дослідження. Розглянути автобіографічний твір «Повість про святий собор» авторства українського церковно-культурного діяча, духовного письменника, перекладача, старця та святого Паїсія Величковського (1722–1794) як наративне джерело для історико-географічних студій, проаналізувати його описи мандрівок українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і роки та визначити найважливіші аспекти біографії подвижника цього періоду. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Наукова новизна. Проаналізовано автобіографічний твір Паїсія Величковського як наративне джерело для історико-географічних студій, завдяки якому з перших вуст можемо довідатися про побут і стан чернецтва в українських і молдо-валахійських землях у 1740-і роки. Зокрема, Величковський докладно описує своє життя у Полтаві, Києві та інших містах, навчання в Києво-Могилянській академії, маршрути своїх мандрів, населені пункти й монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про що розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим харчувалися тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та інших монастирів, перебування у Любецькій обителі та Києво-Печерській Лаврі, Мотронинському та Мошногірському монастирях, розорення в 1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає характеристики як відомим, так і малознаним українським церковним та світським діячам того періоду. У статті вперше звертається увага та наводяться документи, які засвідчують, що згадуваний Паїсієм у автобіографії друг його молодості та сподвижник по молдавських скитах Олексій Мелесь є відомий в подальшому єпископ Анатолій Мелесь, який намагався створити окрему «козацьку» єпархію на Запорозькій Січі. Ці свідчення є важливим доповненням як до біографії Анатолія Мелеся, так і Паїсія Величковського. Наголошено, що «Повість про святий собор» є не тільки унікальним наративним джерелом, але й пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., у якій чудово поєднуються майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Цей твір заслуговує на те, щоб бути більше задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, найважливіше, твір є цінним джерелом до біографії самого автора.The purpose of the study. To consider the autobiographical work «The Tale of the Holy Sobor» by the Ukrainian church and cultural figure, spiritual writer, translator, elder and saint Paisius Velichkovsky (1722–1794) as a narrative source for historical and geographical studies, to analyse his descriptions of travels in the Ukrainian and Moldavian-Vlachian lands in the 1740s. The methodological foundations of the study are based on the principles of historicism, scientific objectivity, systematicity, and a dialectical approach to historical phenomena. In accordance with the aim and objectives, a combination of general scientific, interdisciplinary, and special research methods was used. Scientific novelty. The author analyses the autobiographical work of Paisius Vielichkovsky as a narrative source for historical and geographical studies, thanks to which we can learn firsthand about the life and condition of monasticism in the Ukrainian and Moldavian-Valachian lands in the 1740s. In particular, Vielichkovsky describes in detail his life in Poltava, Kyiv, and other cities, his studies at the Kyiv-Mohyla Academy, his travel routes, villages and monasteries, the way of life of the local inhabitants and monks, how they lived, what they thought about and what they were concerned about, what they grew in their gardens, what they ate, and so on. He describes in detail visits to and the state of Kyiv and other monasteries, his stay in the Lubetsky Monastery and the Kyiv-Pechersk Lavra, the Motronynsky and Moshnohirsky monasteries, the destruction of the Medvediv Monastery in 1741, and so on. He describes both well-known and littleknown Ukrainian church and secular figures of the period. The article for the first time draws attention to and provides documents that prove that the friend of his youth and companion in the Moldovan Skytes, Olexii Meles, mentioned by Paisius in his autobiography, is the later well-known Bishop Anatolii Meles, who tried to create a separate «Cossack» diocese in the Zaporozhian Sich. This evidence is an important addition to both the biographies of Anatolii Meles and Paisii Velichkovsky. It is emphasised that “The Tale of the Holy Sobor” is not only a unique narrative source, but also a monument of Ukrainian spiritual literature of the eighteenth century, which perfectly combines the skill of the artistic word, philosophical reflections, spiritual guidance, as well as historical and autobiographical evidence. This work deserves to be used more by Ukrainian historians as a narrative source for studying and describing the life of XVIII century Ukrainian monasticism. But, most importantly, the work is a valuable source for the author’s biography.