Dictation as a feature of the Reformed funerals in Transcarpathia

Abstract

The present paper examines a novel aspect of folk literacy within ethnographical research, which is an important part of the culture. The central theme is the folk literacy and the song dictation. One of the main scenes of the dictation was the Sunday worship, and the other was the funerals and the vigilances. The study presents some manuscripts from Ugocsa, which were used at funerals. For funeral occasions, direct manuscripts were made full of funeral songs, with the title Book made and written for the funeral occasions or Collection of funeral songs. We can find nowadays more than ten manuscripts in the region. The earliest are dated from the 1880s. These were written by cantors. The manuscripts are in quadruplicate and contain only funeral songs. Cantors chose the song from this booklet according to the social position of the deceased. At funerals, the cantors dictated only from these. All of the manuscripts have a similar structure. They divided them into ten sections. The songs in the sections are built around different age groups. They refer to the cause of death, sometimes the rank of the dead, or to the material status. Dictation has ended just a few years ago. The inhabitants of the villages think differently about the dictation. Most of them wanted to observe the custom because it was part of our reformed Hungarianness and part of the reformed religion. The study parallels the views of the older and younger generations. The strong adherence to traditions preserved the dictation for so long in the researched settlements. Until the community identified itself with dictation, it also practiced this mode of singing. The custom of dictation was part of our Reformed Hungarianness, and it was part of living the Reformed religion. It also morally reflected the community's relationship to each other. The custom is part of our Hungarian roots, and it is our duty to protect and defend it.

У статті в рамках етнографічних досліджень досліджується новий аспект народної грамотності, що є важливою частиною культури. Основна тема – народна грамота та пісенний речитатив. Одним з головних осередків «начитування» було недільне богослужіння, а також похорони та нічні пильнування. У дослідженні представлено деякі рукописи з Угочі (історичної області Закарпаття), що їх використовували на похоронах. Для цих випадків вживалися звичайні рукописи з похоронними піснями під назвою «Книга, виготовлена та написана для поховальних ритуалів», або «Збірник похоронних пісень». Нині в області збережено понад десять таких рукописів. Найдавніші з них датуються 1880-ми роками. Їх написали кантори. Рукописи існують у чотирьох примірниках, вони містять лише похоронні пісні. Кантори вибирали пісню з цього рукопису відповідно до соціального становища померлого. Усі рукописи мають схожу структуру, кожен поділено на десять розділів. Пісні в розділах згруповано за віковими групами. У них указано причину смерті, іноді ранг або матеріальний статус померлого. Практика «начитування» завершилася лише кілька років тому. Речитативи мешканці сіл оцінюють по-різному. Більшість із них прагнули дотримуватися цього звичаю, адже він репрезентував релігійні звичаї угорців-реформатів. У дослідженні представлено як погляди старшого, так і молодого покоління. Міцний зв'язок із традицією зумовив доволі тривале існування речитативного звичаю в досліджуваних поселеннях. Поки громада «ототожнювала» себе з речитативним виконанням, вона практикувала цей спосіб співу. Цей звичай був вагомою частиною життя і релігії угорців-реформатів Закарпаття і віддзеркалював також моральні стосунки в громаді. Ритуал глибоко укорінений в угорській культурі, наш обов’язок захищати та зберігати його.